Одного разу в Лос Анджелесі

Лише вдруге після "Револьвера" Гай Рітчі переносить події свого кіно до Сполучених Штатів - і йому вдається зняти Лос Анджелес так, що той стає схожий на лондонські нетрі, клаустрофобічний лабіринт кам'яних споруд та решіток, темні закапелки та порепаний асфальт. Коли загадковий містер Ейч з'являється в інкасаторській фірмі, сцена більше нагадує прибуття до в'язниці - від безлічі решіток до реакції оточення. Отримавши таку собі зброю і напарника, він береться до роботи, але глядач печінкою відчуває, що герой сюди потрапив не просто так. Хай трейлер доволі прозоро розкриває наміри героя, весь цей фыльм побудований на передчутті, поступовому розкритті ходів та мотивів. Навіть насилля у багатьох сценах залишаєтсья за кадром, втілюючись у бризках крові, голосах у рації, звуках пострілів та падіння тіл. Діалоги тут розкриють мінімум того, що мають передати - решту домальовує твоя уява, примушуючи здригатися.

Ця похмура історія відчутно відрізняється за атмосферою від інших робіт Рітчі про кримінальний світ - невелика доля гумору, яка все-таки проявиться у діалогах, лише підкреслює напругу, що невпинно зростає. Стетем вже має багатющу галерею кримінальних персонажів та відповідний арсенал прийомів, йому добре вдається хоч іронія, хоч термінаторська незворушність. Саме Рітчі здається знає, як використовувати його талант на повну: тут персонаж Стетема немов формує навколо себе електромагнітне поле, яке змушує вібрувати повітря у залі. То ж коли вибухає перестрілка, тебе втискає у крісло, наче навколо справжні кулі. Камера то кружляє навколо Стетема, то наближається з такого ракурсу, щоб сконцентрувати твою увагу на очах, де кипить той самий гнів. І біль.

Поділена на глави у стилі Тарантіно, історія також міксує часові лінії, майже об'єднучи зав'язку та кульмінацію - лише ближче до кінця все складається у загальну структуру, сходяться всі ниточки та мотиви. Отак справжній художній скарб можна створити у будь-якому жанрі, наприклад, у скаженому бойовику про пограбування та помсту.

Як “Тенет” світ не врятував

Страшні часи настали, марно бідному кіноманові заглядати до афіші - всі пристойні прем’єри відклали на майбутнє, наприклад, “Кінгсмен” переїхав аж на лютий наступного року, а груднева прем’єра “Дюни” опинилася під питанням. Єдиний, хто наважився вийти в люди - це Нолан і його “Тенет”. Історію позиціонували як разблокбастерний блокбастер із запаморочливими спецефектами, зірками та шаленим екшеном. Але чомусь ця сила і велич досі зібрала по всенькому світу лише 239 мільйонів з бюджетом у 205. Дивина - у Нолана купа фанатів і добрий екшен з перегонами і бійками завжди на часі (он “Форсаж” вже на серіал перетворився). Народ мав “зголодніти” за гарними блокбастерами, на великому екрані все вибухає значно вибуховіше, ніж на твоєму ноуті. Тим більше обіцяли показати, як знімальна група заради мистецтва роздовбала справжнісінький літак. Але щось пішло не так.

Одужання кіноголіка або Ефект Абрамса-Джонсона

Будь-яка залежність – то не є гуд, будь-яка залежність погано впливає на особистість, нічний сон та апетит, зараз я вам розкажу, як Джей Джей Абрамс зцілив мене від затятого кіноголізму за допомогою своїх прекрасних творів! То справжнє диво, браття! Роками кіноголізм затягував мене все глибше, я була готова платити за нову дозу вражень, касири всіх кінотеатрів міста знали мене і питала «Як завжди, 4 ряд?». Та прийшов Абрамс, зняв продовження «Зоряних війн» і сталося диво: ось виходить «фінал грандіозної і величної саги» - остання серія продовження «Зоряних війн», яке знімали вже без Джорджа Лукаса, а я фізично не можу змусити себе піти подивитися на це, хоча я схиблена на фантастиці з дитинства і на «Зоряних війнах» зокрема. Що можна зробити із запеклим фанатом кіно, щоб у різдвяний сезон він сам відмовився від фантастичного блокбастера?

 

«Доктор Сон»: діти, демони і котик

Стівену Кінгу або дуже щастить з екранізаціями, або страшенно не щастить. Або «Сяйво» і «Воно», або кострубата «Темна вежа» чи «Таємне вікно», такої собі прийнятної серединки чомусь не буває. А тут треба продовжити Кубріка. Замінити Ніколсона. Ото «веселе» завдання для режисера! Та якщо книга вже має продовження - варто ж спробувати. Напевно Майк Фленаган щось зловив у своєму попередньому досвіді із творчістю Кінга або в інших фільмах жахів - диво трапилося, фільм вийшов чудовим і Квентін Тарантіно навіть включив «Доктор Сон» у свій рейтинг найкращих картин 2019 року!

"Мандалорець": десь у дикій галактиці

Серіал «Мандалорець» від Диснея можна насправді назвати «Нова надія», бо саме на телебаченні раптом з‘явилася та сама справжня магія далекої галактики. Влучно використовуючи стилізацію, цитування жанрових прийомів, образів і сюжетів, немов той Тарантіно, Джон Фавро створив справжній фантастичний вестерн. Колись у фільмах Леоне та Куросави шукав натхнення Лукас, тепер вони відбилися у популярному серіалі, який створює власний міф, власного героя і захоплює глядача, як колись перші «Зоряні війни». Лише «Бунтар» свого часу спробував щось подібне – цілком нові герої, нові обставини та сувора стилістика воєнного фільму, це було ризиковано, а результат вийшов справді цікавий.

При цьому хитрун Фавро неймовірно вдало поєднав риси найхаризматичніших персонажів «Зоряних війн» - Дарта Вейдера та Хана Соло. По-перше, він одягнув свого героя у броню та непроникну маску і створив ореол таємничості. Моменту, коли стрілець її зніме, глядачі будуть чекати, як діти на Різдво. Здається, це буде заважати – як має грати нещасний актор, коли навіть його носа з-під того залізного відра не видно, а голос чути через передавач. Та насправді головне, щоб сам режисер розумів, які емоції він хочете транслювати певною сценою, і тоді можна створити картину за допомогою пластики рухів, світла та музики. У перших серіях мисливець майже весь час ще й мовчить – і це не просто не заважає, це працює на загальний образ! Також у самотнього стрільця є власна музична тема, точно як у Вейдера, виразна і впізнавана із перших нот. Шведський композитор Людвіг Йоранссон, її автор, не дарма вже має Гремі, він вдало вловив характер і надав композиції атмосферності виразним ритмом. Щодо спадку від Хана, тут мандалорець отримав романтичний статус особи поза законом і цинічний характер, що неодмінно зміниться в процесі, бо звичайно ж знайдеться персонаж, який пробудить у ньому ніжні почуття.

«Мідвей»: історія та Еммеріх

«Справжнє чоловіче кіно!» - впевнено заявила мені одна рецензія на «Мідвей» Еммеріха. «Справжня китайська мішанина!» - бурмотіла я, залишаючи кінотеатр. І це ж десь правда, тут дійсно багато справжнього: у фільм запхали максимальну кількість реальних фактів, але не завдали собі клопоту побудувати з них притомну оповідь, тому історія про важливу та величну битву отримала собі хаотичний бойовик замість пристойного історичного епіка.

Після трагічного нападу на Перл-Харбор розвідник Едвін Лейтон дає собі слово, що ніколи в житті так фатально не помилиться. Його другові шифрувальнику Джозефу Рочфорту вдається зламати шифр японців та отримати важливу інформацію – готується атака на новий об‘єкт. Лейтон думає, що це Мідвей, і намагається переконати в цьому командування. Насувається битва, грандіозна і відчайдушна.

"Чорний ворон": початок

Якби я вміла малювати комікси – а це ой як непросто – цього разу повернувшись із кінотеатру, я б хутко взялася за історію із новим супергероєм, навіть таємне ім‘я вигадувати не потрібно, Чорний ворон. Можна ще додати надприродні здібності і костюм. Бо мені перша частина фільму за книгою Василя Шкляра справді десь нагадала оріджин (або походження) якогось героя DC (на Марвел то занадто похмуро), такий собі «Бетмен: початок». Ось героїчне минуле, романтична лінія, трагічна трансформація (вночі, під дощем - точно DC), містичні союзники – всі складові для супергеройської історії. Цей візуально багатий фільм цілком вартий ще й свого графічного роману.