«Мідвей»: історія та Еммеріх

«Справжнє чоловіче кіно!» - впевнено заявила мені одна рецензія на «Мідвей» Еммеріха. «Справжня китайська мішанина!» - бурмотіла я, залишаючи кінотеатр. І це ж десь правда, тут дійсно багато справжнього: у фільм запхали максимальну кількість реальних фактів, але не завдали собі клопоту побудувати з них притомну оповідь, тому історія про важливу та величну битву отримала собі хаотичний бойовик замість пристойного історичного епіка.

Після трагічного нападу на Перл-Харбор розвідник Едвін Лейтон дає собі слово, що ніколи в житті так фатально не помилиться. Його другові шифрувальнику Джозефу Рочфорту вдається зламати шифр японців та отримати важливу інформацію – готується атака на новий об‘єкт. Лейтон думає, що це Мідвей, і намагається переконати в цьому командування. Насувається битва, грандіозна і відчайдушна.

На цей проект Роланд Еммеріх довго і вперто збирав гроші, однак кіностудії так само вперто відмовлялися, останні проекти режисера не збирали достатньо. У інвесторів вдалося наколядувати 100 мільйонів, 25 з яких дали китайці. Для видовищного кіно зараз це скромний бюджет, та результат чудово видно на екрані. Воєнна епоха відтворена у найменших деталях, прискіпливо та щиро, а каст вписався у неї на всі сто відсотків: у команду обрали прекрасних акторів, які і схожі на прототипів, і справді мають драматичний талант (наприклад, Вуді Харрельсон і його Честер Німіц). Може у фільмі не використовуються якісь незвичайні прийоми зйомки, та він створює красиву масштабну картину, дає глядачеві відчути себе і в повітрі над океаном, і на монолітній палубі корабля, влучно обирає плани у камерних сценах, де увага концентрується на героях. Шал бою справляє гідне враження і жодного разу не примусить тебе згадати про комп‘ютерну графіку, у кадрі розгортається справжнє пекло.

Але якщо тих грошей вистачило на художників та акторів, то на сценаристі здається вирішили зекономити. Тому прекрасні актори, здатні створювати сильні образи, розмовляють у кадрі куцими безбарвними фразами, які не дають ані зрозуміти характери персонажів, ані відчути атмосферу тієї чи іншої сцени, а без можливості проникнути у ситуацію, ототожнити себе із героями, глядач залишається осторонь. Поєднати всі повороти сюжету в органічну розповідь має чітка композиція, можливо вона не вмістить всі дійсні лінії і щось залишиться за кадром, та лише логічна структура дасть змогу розкритися історії повністю та належно вплинути на глядача. Нажаль те, що відбувається на екрані, залишається ланкою окремих фактів, цілком правдивих, та розділених. Через пошматовану композицію важко скласти у думках чітку картину подій, а деякі реальні факти, які режисер хотів розповісти, виглядають дивно, хоча в іншому контексті були б мабуть доречні. Набір даних – це ще не історія, це привід для неї, в кіно чи книзі правильна композиція і виразне емоційне наповнення сцени значать дуже багато. Хоча навіть недосконале кіно може справити вдалий ефект – воно спонукає шукати джерела, читати і відкривати для себе цікаві сторінки історії, тож Еммеріхові дещо таки вдалося!