"Чорний ворон": початок

Якби я вміла малювати комікси – а це ой як непросто – цього разу повернувшись із кінотеатру, я б хутко взялася за історію із новим супергероєм, навіть таємне ім‘я вигадувати не потрібно, Чорний ворон. Можна ще додати надприродні здібності і костюм. Бо мені перша частина фільму за книгою Василя Шкляра справді десь нагадала оріджин (або походження) якогось героя DC (на Марвел то занадто похмуро), такий собі «Бетмен: початок». Ось героїчне минуле, романтична лінія, трагічна трансформація (вночі, під дощем - точно DC), містичні союзники – всі складові для супергеройської історії. Цей візуально багатий фільм цілком вартий ще й свого графічного роману.

Але такого коміксу ще немає, а фільм зняли за книгою-бестселером, яку не так просто було адаптувати. У ній є кілька паралельних історій, багато персонажів, події охоплюють великий проміжок часу, є містична складова – все це складає багатовимірну картину. Для такого фільму можна обрати два шляхи – або зосередитися на героєві, або будувати реалістичну атмосферу певної епохи з кількох ліній, зосереджуючись на деталях. Спочатку здається, що режисер «Чорного ворона» обрав перше – оповідь концентрується на персонажі Тараса Цимбалюка, розкриває його характер, почуття, створює коло близьких саме навколо нього. Ось він змушений робити вибір, від якого відмовлявся, переживає трансформацію, стає іншим. Але тут режисер чомусь його покинув, увага змістилася на другорядних героїв, Ворон з‘являється не так часто, а слів у нього замало, щоб розкрити образ, зробити його глибшим, зрозумілішим. Так, може розлогі роздуми про долю України чи закони історії будуть мати десь чудернацький вигляд, коли їх вкласти у вуста простих козаків, ковалів чи лісників, але на те і є магія мистецтва – трансформувати реальність, щоб трансформувати свідомість глядача. Тому цікавих діалогів мені не вистачало, хоча їх десь компенсував оксамитовий голос самого пана Шкляра, який читав текст за кадром.

Головним інструментом оповіді взагалі стала дія: герої можуть спілкуватися лише поглядами та обіймами, та за краще обирають діяти. Фільм наповнений екшеном, поєдинками, рухом, історія розвивається динамічно, не дозволяючи собі зайвих рефлексій і намагаючись розповісти глядачеві якнайбільше. Та навіть із таким інколи запаморочливим ритмом світ на екрані, створює ефект присутності: м‘які прохолодні кольори, виразні фактури, світло. Мабуть у такому емоційному кіно на великому екрані можна частіше використовувати великі плани, тим більше, що такими красивими акторами не гріх милуватися, та це залишається на розсуд режисера - може він ті плани не любить. Виразні емоційні акценти розставляє музика Мілоша Єліча, і порівняння деяких оглядачів із Хансом Ціммером мене насправді втішає – для масштабної та ще й романтичної історії це вдалий варіант.

Порівняно із книгою, ця історія майже втратила містичний шар, залишилися лише деякі образи та деталі. Хоча насправді ця складова могла не заважати сприймати основний сюжет і навіть посилити його, це один із найдієвіших прийомів створити новий міф і закарбувати героя у свідомості аудиторії: яскрава образність та перебільшення - прийоми, притаманні для казки, спрацюють сильніше, ніж реалістичність та точність фактів. Спроби змінити образи, вже вкорінені старою школою і закріплені у спілкуванні різних поколінь, будуть провалюватися, поки вони спираються виключно на логіку, а не емоції. В цьому і є перевага мистецтва перед наукою, воно має дуже дієві інструменти впливу. Далі я сподіваюся на нові втілення гострих історичних сюжетів, на нові трактування і яскраві образи – і не тільки в кіно і книгах. Є ще анімація та комікс, які цілком здатні осягнути царину історії.