Квантові кванти чи Як справи у мурашнику

На мій кіноманський смак Марвел – це таке собі безалкогольне пиво зі знежиреними чіпсами без солі, шипить, хрумтить, та не вставляє. Недопереживання, недоконфлікти, недопочуття, жартики-бійки-роботи-ельфи-балачки-бац-хепіенд. Нудно. І все одно воно гребе грошики вже не перший рік і має легіон прихильників. До цікавості та співпереживань спонукають хіба що бабій-винахідник Залізна людина та хронічно пригноблені мутанти Ксав‘єра. Коли на фоні загальної невибагливої політики Марвел трапляється якийсь експеримент – це дивує. І «Людина-мураха» тягне на експеримент: додали іронії, намішали жанрів і вийшло щось цікаве!

Somewhere over the rainbow...

Казкар чи кліпмейкер, яка зі сторін Тарсема Сінгха переможе – з такими думками починаєш дивитися серіал «Смарагдове місто», а у фіналі розумієш, що всіх переміг індієць. Замість пригод і подій на перший план лізуть питання, хто кому сестра-брат-мати-тато-чоловік-з-амнезією. Хіба що заспівати і станцювати не встигли.

 

Неймовірна сімейка 2: Хата на тата

Супермамі пропонують класну роботу, супертато береться за виховання трьох супердіточок, а містом бігає якийсь скажений, що може влізти в будь-який комп’ютер і напаскудити людству – Піксар видає влітку веселий бойовик про невгамовну сімейку.

Насправді це кіно просте, як бублик: важко бути мамою; але цікаво, важко бути класним татом, але цікаво; важко бути підлітком, та все можна виправити, навіть таку надгалактичну трагедію, як невдале побачення; тільки малюком бути не важко, а дуже весело, бо навколо бігають єноти, є стільки цікавенного, а тебе люблять, навіть коли ти вибухаєш чи кусаєшся. Загортаємо у сюжет про суперзлодія, прикрашаємо вибухами та бійками, виводимо класні діалоги – отримуємо дві години задоволення. Дорослі впізнаватимуть себе і ловитимуть кайф від кожної сцени: ось ти засинаєш з малим над книжкою, ось він губиться, немов провалився у інший вимір, ти кличеш друга на допомогу чи залишаєш мале монстреня на тітоньку, щоб хоч трохи поспати і не вмерти на місці. Піксару вдається тримати ритм і подавати історію достатньо динамічно, навіть з масою тихих мелодраматичних сцен. Екшн не страждає від цих пауз і не залишає відчуття скаженої біганини – це фантастичні захопливі сцени.

Нова «Неймовірна сімейка» може бути справжнім стандартом супергеройського кіно: це весело, це цікаво, це видовищно. Дві години триває? Не помітила. Бо у Бреда Бьорда є секрет - він починає з цікавих героїв, а не зі спецефектів: «Якщо ви вкладаєтеся у персонажів, яких маєте намір помістити у небезпечні умови, тоді ви зможете підвищити напругу, і це справді буде щось означати, бо люди будуть вболівати за їх виживання. Персонажі – це спецефекти». Ці намальовані чоловічки - живі. Живіші за акторів з «Месників» чи «Тора». При цьому їх не намагаються змалювати максимально реалістичними – як робили вже у «Беовульфі» чи «Різдвяній історії». Могли б? Заввиграшки! Картинка у Піксар витончена і довершена, до камінчика чи ниточки, її вдосконалюють місяцями. Але схожість не важлива. Як каже режисер: «У спільноті цифрових ефектів є люди з рожевою мрією – створити фотографічно реалістичних людей. Як на мене, це найбезглуздіша мета, яку можна мати. Найчудовіша риса анімації не у відтворенні реальності. Анімація видобуває її сутність».
На думку Бьорда, за допомогою анімації можна створити  що завгодно - від казки до вестерна і фантастичного бойовика. Завдяки таким людям Піксар - виняткове явище, і кожна його стрічка - подія.

Вознесіння ("Пил зірвавсь за ногами Христа")

Вознесіння ("Пил зірвавсь за ногами Христа")

Пташку шкода

Один з найкращих фільмів 2014 року - "Бьордмен" від Алехандро Ін'яріту (http://www.imdb.com/title/tt2562232/). Життя без ілюзій (крім деяких яскравих шизофренічних видінь, фантазій та голосів у голові, хто сказав, що це ненормально). Яскраво, комічно, чесно і болісно. Винятковий, красивий, неймовірно талановитий фільм! Після якого хочеться піти повіситися. Такий парадокс. Або це моя особиста реакція на Ін'яріту (колись з "Легендою Х'ю Гласа" було так само). Чи реакція на правду.

Сцена як світ і світ як театр, реальне життя і гра, відчайдушні пошуки любові, приречені на катастрофу. І смерть - алегорична, сценічна, уявна і справжня, у жодного іншого режисера вона не показана настільки органічною частиною життя. Репліки з п'єси, яку ставить персонаж Кітона, віддзеркалюють стан і реальні думки та почуття вже не персонажів, а людей - Лори, Рігана. Актори грають невимушено і проникливо, ти забуваєш, що дивишся власне кіно, ти провалюєшся у історію і не помічаєш, як спливає час  - зважаючи на те, що це виключно розмовна драма. Ти бачиш, як за секунди посмішка актриси обертається на сльози болю, тоді знову на щасливу посмішку - бо завіса піднята і публіка викликає на біс, потрібно вийти вклонитися, посміхнутися, не зважаючи на розбите серце. Мистецтво стає інструментом пошуку мети та обертається на наркотик - коли перевтілення замінює людині справжні почуття. Плата за геніальний дар актора? 
Історія про те, що діється за лаштунками театру, вислизає з рамок професійної драми та стає відвертою розмовою про життя та життєвий шлях. Камера ходить хвостиком то за одним героєм, то за іншим (монтажні склейки настільки непомітні, що іноді здається - все зняте одним дублем), вона розкриває їх у різних ситуаціях та пристрасних діалогах - навіть враховуючи бійки, сварки, напади гніву, жоден персонаж не зображений мерзотником, кожен діє за своєю логікою, яка викликає розуміння і співчуття. Ін'яріту характерна відвертість, прониклива і іноді болісна, цей його стиль (та неймовірний дует з оператором Любецьки) втілюється у вражаючих картинах, де я колись сподіваюся побачити більше надії.

Ой, у лузі червона калина | Гурт ГАЙДАМАКИ & ТОНЯ МАТВІЄНКО | Фільм ЧЕРВ...

Aux Champs-Élysées...

Элизиум, 2013, режиссер Нил Бломкамп

Снимать сейчас фантастику - просто мечта, любые инопланетные пейзажи, инопланетные флору и фауну и футуристический антураж вам изобразит на компьютере хороший художник. У Бломкампа другая политика, он ухитряется с помощью кучи железок, ключа пять на семь и бензопилы "Дружба" снять на мексиканской свалке антиутопию-боевик не только с перестрелками и мордобитием, но и с интересным посылом.

22 век, на орбите Земли построена огромная станция с искусственной гравитацией и атмосферой. Здесь чистый воздух, деревья, газоны, дома с бассейнами, людей обслуживают дроиды. Здесь живут богатые. А основное население - оно внизу, на Земле, в адских трущобах. Кому повезло - работают на заводе по производству дроидов, остальные - кто где, в основном организованно и увлеченно занимаются криминалом.