Казкар чи
кліпмейкер, яка зі сторін Тарсема Сінгха переможе – з такими думками починаєш
дивитися серіал «Смарагдове місто», а у фіналі розумієш, що всіх переміг
індієць. Замість пригод і подій на перший план лізуть питання, хто кому
сестра-брат-мати-тато-чоловік-з-амнезією. Хіба що заспівати і станцювати не
встигли.
Цикл казок Френка
Баума вирішили перетворити на доволі доросле фентезі з конфліктом науки та
магії. Тому Дороті вже доросла дівчина, а супроводжує її кремезна поліцейська
вівчарка. Створення переконливого світу з оригінальною естетикою має
забезпечити занурення в історію – ти бачиш, ти віриш, ти співчуваєш. Ця
естетика має бути достатньо іншопланетною і достатньо впізнаваною: тож персонаж
Дороті потрапляє до паралельного всесвіту, де на небі висить подвійний місяць, двері
у замку відьми Глінди схожі на шлюзи космічного корабля, розвідку виконують
механічні дрони, далі простягається європейське Середньовіччя, люди їздять
кіньми та б‘ються на мечах.
Там, де інші
режисери витрачають весь бюджет на побудову чи малювання декорацій, Сінгх
чинить по-своєму: він шукає реальні місця з химерною архітектурою. Так майже всі
фантастичні місця з його фільмів можна знайти десь на мапі. І оскільки світ «Міста»
він створював, шукаючи натхнення у Гауді, його серце помістили у парку Гуель в Барселоні,
це і є палац чарівника. Маски та шоломи (особливо моторошні, коли на них не
позначені очі), одні з улюблених предметів Сінгха (яка зубата маска була колись
у Мікі Рурка у «Війні богів»!), дієво працюють на загальну атмосферу
містичності і жаху, також автор продовжує культивувати різноманітні види тортур
і каліцтва (публіку вже загартувала «Гра престолів», тут режисеру можна не стримуватися).
Маючи на думці, що ми ж знімаємо серіал для дорослих, до історії додали навіть
трохи чуттєвості і сексу – та все це втілилося більше у поцілунках і пестощах,
після «Гри» «Місто» має доволі цнотливий вигляд.
Нажаль весь сезон
витратили лише на те, щоб представити персонажів глядачеві (а когось навіть і
не показали: що це за тінь гайнула небом? – ота тварюка, якою тебе весь сезон
лякали, нє, ближче не покажемо). Далі на догоду дорослій аудиторії автори старанно
сконцентрувалися на почуттях та відносинах героїв. Не один чималенький діалог
ми почуємо від сестер-відьмочок – ні, магію показувати. вони не будуть, це вам не дідусі
Гендальф та Саруман у Джексона. Аж 10 серій триває роман дівчини із симпатичним
Страшидлом, яке - так шкода! – не дуже вміє (чи не хоче) грати, хоча за
розвитком сюжету має показати потужну трансформацію характеру. Весь його
акторський арсенал – це старанно вирячені оченята та розгублено відкритий рот.
Свій роман отримує залізний Дроворуб – його відносини з принцесою отримають
цікавий фінал у останній – аж останній! – серії, а до цього нам також
доведеться слухати теревені про почуття та те, хто головний. А ми не забули, що
це фантастика, а не «Санта Барбара»?
Красивезні образи,
заявлені на початку, швиденько згортають, не розкриваючи потенціал: моторошна в‘язниця
для прибічників магії, гнітюча метафора пекла та вічних мук з мертвим деревом
на субстанцією, яка поглинає в‘язнів, швидко спустошується
за першої потреби. Наслідків ув‘язнення на полонянках-відьмах не видно – вони живі та
жваві.
Це був перший досвід Тарсема Сінгха у царині серіалу.
Чомусь він вирішив створити костюмовану мелодраму, забувши про пригоди. І мене не дивує, що її не продовжили на другий сезон.
Немає коментарів:
Дописати коментар