"Джон Уік 3": у грі по самі вуха

Можна по-різному використовувати гіпернасилля як прийом, можна створювати похмурі трилери про паскудну людську сутність та природу зла – фон тріерів теж хтось любить, а можна вийти у царину розважального кіно та вшкварити крутий бойовик. Тут можна майже все, хто наважиться придовбуватися до реалістичності, якщо ти берешся за гротескні прийоми і фактично створюєш казку.

Трохи шутер, трохи комікс, трохи «Вбити Біла» - Чад Стахельськи, каскадер та постановник боїв у «Матриці», схрестив у своїй божевільній лабораторії шалені прийоми і вивів симпатичне створіння, воно б‘ється, гарчить і не дає глядачеві знудитися. У прокат вийшла вже третя частина пригод суперкілера Джона Уіка, здається, що там дивитися? Сало як сало, чим бойовик може здивувати, та каса за перший уікенд каже сама за себе.

Тепер на Джона полює всенький світ, фінал другої частини задіяв всіх оточуючих, показав неосяжну мережу кілерів, тепер будь-хто може виявитися мисливцем, який жадає отримати нагороду за Джонову голову. Головне правило – правил немає, можна все! Гасати колоритними локаціями та лупашити одне одного будь-чим. Старовинна музейна зброя, катани, собаки, коні, люди – у цьому балеті задіяли все. Тут є своя небесно-пекельна канцелярія, яка керує долями (руки, вкриті чудернацькими татуюваннями, перетворюють долю на цифри і повідомлення, навіть час здається матеріальним, ти фізично відчуваєш як секунди спливають, мов пісок у годиннику). Тут звучить Вівальді. Тут кожна наступна локація дивніша і химерніша за попередню, світ поділений на окремі королівства (чи рівні гри?). Тут є омаж Серджіо Леоне і його фільму «Хороший, поганий і злий» (Джон збирає собі зброю із револьверів 19 століття, як один із персонажів вестерна). Суть видовища – «Guns. Lots of Guns».

Якщо колись бойовик намагався бути реалістичним жанром (більш менш) і експериментувати доречно було зі ступенем жорстокості чи кіноцитатами та наслідуванням, тепер бійки викристалізувалися в окрему структуру, створивши справжній балет. До цього фільму можна вже видавати лібрето і не витрачати час на розмови персонажів. До речі, це важлива риса, яку потрібно не втратити – лаконічність. Розлогі розмови персонажів збивають з ритму історію, сюжет тут розповідають не слова, а рухи. Як на мене, тут третя частина перемудрована, містично-рятувальний тріп Джона до пустелі не надто і потрібен, а стосунки із Анжелікою Г‘юстон можна було з‘совувати оперативніше. Вас також бісить, коли у бойовику замість чергової бійки починають теревенити?