"Інтерв‘ю з Богом": тишком-нишком

Мого улюбленця Мела Гібсона (так, пияка і хулігана) люблять критикувати за надмірність у фільмах, які він знімає вже як режисер. Кров рікою, тортури крупним планом, що аж млосно, потрощені трупи, по яких лазять щури, страшне, так? Мабуть через це його вражаючий «Hacksaw ridge» не поставлять поруч із «Врятувати рядового Райана» (хоча я краще копну його за структуру історії, яка могла б бути вдалішою). Як на мене, це не бажання схрестити інші жанри зі слешером, це свідомий вибір художнього методу відповідно до темпераменту творця – Гібсон сам такий, надмірний і буйний, мабуть він просто розповідає історію так, щоб вона вразила його самого. Хтось заперечить, що його «Страсті Христові» дійсно вражають? Але цей метод не просто не популярний серед митців, що обирають християнську проблематику, навпаки, я знову і знову зустрічаю дивну помірність.

Ось фільм «Інтерв‘ю з Богом» (https://www.imdb.com/title/tt5779372/?ref_=ttfc_fc_tt ). Якби ви побачили такий заголовок у вітрині газетного кіоску, він би вас скоріше повеселив, ніж заінтригував – серйозно, інтерв‘ю, брав мабуть Папа Римський? Так, звичайно ми розуміємо, що це метафора і автор викладе свій погляд на питання, які… Насправді це саме інтерв‘ю: молодий журналіст (Брентон Туейтс) зустрічається із сивим джентльменом (Девід Стретен), той представляється Богом. Перша бесіда відбувається за шаховим столиком десь у саду, хлопець включає диктофон і для початку пропонує бліц-опитування – співрозмовник приймає стиль спілкування, жартує, зустріч чомусь не стає змістовною, здається, обидві сторони мають на меті щось різне. Загалом цих зустрічей буде три. І спілкуватися зі своїм героєм журналісту буде все важче і важче.

Фільм був знятий у Н‘ю Йорку, та через манеру зйомки ти не відчуваєш себе у величезному гамірному мегаполісі, тут є тихі зелені вулички, не занадто залюднені парки, навіть великий міст чи лабіринт бетонних будівель залишають відчуття камерності і затишку через плани зйомки, кольори та освітлення, немов це, наприклад, Харків. Так, розповідь зосереджується на головному героєві, тому велике місто навколо нього змальовується стримано, лише штрихами, які передають стан і настрій персонажу у певній сцені. Саундтрек також залишає приємне враження – струнні завжди вдало передавали хвилювання. Прегарна вийшла лірична замальовка про молоду пару із кризою стосунків (крім хлопця є ще чимось засмучена дівчина). І все?

Як у тій рекламі сиру – потрібні ферма, корова, молоко масло… І все? Є талановиті актори (ще й досить відомі – Туейтс гасає по блокбастерах-казках, а Стретена ви точно бачили у шикарному «Добраніч і хай щастить»), прекрасний оператор, вдала музика, монтажер вибудував події у гармонійну структуру. А історія, як той потік води, оминає всі кути, всі можливі питання яких можна було торкнутися. Живи тут і зараз, час плине – чудова пропозиція, стривожений герой мав її почути. І все? Автори ж не просто так перед цим відправили його в Афганістан. Бо могли б обмежитися відрядженням кудись у Мінесоту. Тихо, спокійно, не загострюємо, тут він поплаче, згадає труни з прапорами у літаку і досить. Конфлікт окреслили і кинули напризволяще, хоча могли глибше, по-справжньому розкрити героя, заради якого і створили історію.

Уникати гострих почуттів у творах, що беруться за питання віри – немов описувати когось чи щось мовою формул. Чудова рефракція випромінювання певного космічного об‘єкту у шарах атмосфери замість фантастичного заходу сонця, гарне сполучення вітамінів, мінералів та клітковини замість смачнющого солодкого яблука. Віра вміщує весь світ людини, відповідні і всі почуття. Але тільки буйний католик Гібсон має мужність говорити так.